Новий закон про смертну кару, ухвалений минулого тижня в Кнесеті, навряд чи пройде перевірку Верховного суду. Конституційних недоліків у нього безліч, головні видно неозброєним оком. По-перше, він розроблений недбало і всупереч позиції авторитетних органів безпеки та юстиції. По-друге, це расистський закон: за однакові злочини він дозволяє страчувати палестинських терористів, але не єврейських. По-третє, він суперечить ізраїльському конституційному праву, зокрема Основному закону про людську гідність і свободу, який ставить захист життя в центр уваги (як заведено в розвинених демократіях). По-четверте, закон містить положення, що суперечать Женевським конвенціям і можуть наражати осіб, причетних до його виконання – військових командирів, прокурорів і суддів – на ризик стати порушниками міжнародного права.

В історії Ізраїлю виконано смертний вирок було лише двічі. Перший випадок стосувався інженера Меїра Тобіанскі, якого під час війни за незалежність стратив військовий трибунал за нібито співпрацю з ворогом, але згодом виявилося, що він був невинний. В другому випадку Адольфа Айхмана було засуджено до смерті за спеціально прийнятим законом про покарання нацистів і їхніх поплічників.

Нинішні політичні події треба розглядати в контексті звірств, які скоїли бойовики ХАМАС 7 жовтня. Ці вчинки змінили ставлення органів безпеки та уряду до смертної кари. Зараз триває робота над новим законом, який має регулювати поводження з так званими бійцями «Нухба» з ХАМАС. Але такий закон мав би ґрунтуватися на широкому консенсусі між коаліцією та опозицією, а також на згоді органів безпеки та юстиції. Закону, ухваленому цього тижня, всього цього бракує.

Навіть прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу мав певні зауваження, хоча й проголосував за закон з міркувань політичної лояльності до партнерів по коаліції, зокрема до міністра національної безпеки Ітамара Бен-Ґвіра і його партії «Оцма Єгудіт», яка належить до расистського й месіанського ультраправого табору.

Новий закон багато де сприймають скоріше як частину передвиборчої кампанії, а не як серйозний правовий захід, який справді відправить терористів на ешафот

Сам Бен-Ґвір брав участь в засіданнях комітету передусім для того, щоб привернути увагу до передвиборчої кампанії своєї партії. Так, він вже встиг сфотографуватися в меморіальній залі, присвяченій страченим, а також під час арештів. Бен-Ґвір не тільки перетворює поліцію на своє особисте ополчення, а й використовує її для політичних кампаній. Тож і новий закон багато де сприймають скоріше як частину передвиборчої кампанії, а не як серйозний правовий захід, який справді відправить терористів на ешафот. Тим часом Ізраїль уже завдав значної шкоди своїй міжнародній репутації, але ця обставина, схоже, нітрохи не цікавить єврейських фундаменталістів, які вважають, що мають монополію на божественну істину.

Депутат Кнесету та рабин Гілад Карів з Лейбористької партії, яка зараз виступає з назвою «Демократи» під керівництвом Яїра Голана, звернувся з «терміновим попередженням» до військового генерального прокурора, генерал-майора Ітая Офіра. Карів стверджує, що екстремальна редакція законопроєкту порушує міжнародне право. Зокрема, він посилається на 75-у статтю Женевської конвенції, яка «чітко встановлює», що смертний вирок може бути виконано тільки через шість місяців після оголошення і що засудженим в жодному разі не може бути відмовлено в праві на помилування.

Гілад Карів називає три основні розбіжності з міжнародним правом. Закон передбачає виконання вироку протягом 90 днів, хоча конвенція вимагає щонайменше пів року. Крім того, він виключає право на помилування, яке гарантується міжнародним правом. Також він ігнорує положення конвенції про те, що відмова в наданні основних процесуальних прав підсудним в воєнних судах є воєнним злочином. «В нинішньому вигляді, – зазначає Гілад Карів, – це буде перший закон в історії держави Ізраїль, положення якого зобов’язують робити те, що міжнародне право визначає як воєнний злочин».

Законопроєкт розробив Комітет з питань національної безпеки під головуванням депутата Цвіки Фоґеля, однопартійця Бен-Ґвіра, якому було доручено втілити його політичну мрію. Під час обговорень депутат Одед Форер з партії «Ісраель Бейтену», який вніс власний проєкт, наполягав, що, з огляду на тяжкість смертної кари, необхідно встановити, щоб відповідні вироки виносили лише ті суди, серед членів яких є офіцери в званні не нижче підполковника. Коаліційна більшість відхилила цю пропозицію. «Це абсолютне безумство, – вигукнула депутатка Мерав Бен Арі з партії «Єш Атід».– Хіба офіцер в званні лейтенанта теж може виносити смертні вироки?»

Закріплене в Женевській конвенції право на помилування, про яке згадав Форер, більшість членів комітету також відкинула. «Навіть якщо не говорити про моральний аспект, – попереджає Гілад Карів, – така правова й оперативна ситуація наражає командувача Центрального командування, а також слідчих, прокурорів і суддів на очевидну юридичну небезпеку та робить їх вразливими для судових процесів в інших державах і перед міжнародними трибуналами. Всі вони будуть вважатися учасниками явного порушення гуманітарних норм».

Дискусія про смертну кару має як утилітарний вимір, так і моральний. З обох цих поглядів можна навести безліч аргументів за і проти її застосування. Один з головних контраргументів – те, що запровадження смертної кари в Ізраїлі може наразити ізраїльських полонених і заручників, особливо солдатів, на небезпеку бути страченими супротивником. Прихильники ж її часто посилаються на Сполучені Штати, одну з небагатьох демократій, де досі застосовують смертну кару.

Але і в США підтримка смертної кари стає дедалі меншою. В 23 штатах її повністю скасовано, в шести – призупинено, а застосовується вона в 21 штаті, переважно на півдні країни, який і досі перебуває під впливом традиції расистського самосуду. Загалом кількість страт у США значно зменшилася й нині становить 20-30 на рік. За даними Amnesty International, в 2024 році до держав з найбільшою кількістю виконаних смертних вироків належали Сомалі, Ємен, Ірак та Саудівська Аравія (що ж до Китаю, про нього немає надійних даних).

Переклад з німецької Дар’ї Прусенко